Дороті жила в самому серці неозорих канзаських прерій, на фермі в дядечка Генрі та його дружини тітоньки Ем. Хатина їхня була зовсім маленька, на одну кімнату, і збили її з дощок, які довелося здалеку везти сюди фургоном. У хатині стояли тісно одне побіля одного стара чавунна грубка, мисник, стіл, кілька стільців та двоє ліжок: велике - дядечка Генрі й тітоньки Ем - в одному кутку, а маленьке - Дороті - в іншому. Горища в хатині не було, погреба - теж, якщо не вважати за погріб вузьку яму, яка звалася сховом. До схову всі троє могли залазити на випадок урагану чи коли б здійнявся грізний і могутній - від землі до неба - смерч, що змітає зі свого шляху геть усе, навіть будинки. Під лядкою, що була в підлозі, до темного схову вела драбина.
Довкола ферми - скільки займеш оком - слалася одноманітна сіра прерія, і не було там жодної людської оселі, жодного деревця. Під палючим сонцем розорана земля запікалась, бралася змереженою [5] тонкими тріщинами сірою кіркою. Влітку трава втрачала свої зелені барви - сонце висушувало високе стебло, знебарвлювало його так само, як і все навкруги. Колись хатина радувала зір свіжою фарбою, але на сонці фарба облупилася, її змили дощі, й сірі стіни немовби злилися з безрадісним краєвидом.
Прокинулася вона від несподіваного й дуже сильного поштовху - якби не м'яке ліжко, то, мабуть, не злічити б їй синців та ґуль. Відбувшись, на щастя, легким переляком, Дороті не зразу навіть збагнула, що сталося, але цієї миті песик тицьнувся своїм холодним носом їй в обличчя й жалібно заскавчав. Дівчинка сіла й аж тоді помітила, що хатина більше не гойдається і в кімнаті вже не темно: її заливало яскраве сонячне світло. Зіскочивши з ліжка, - Тото, звісно, стрибнув слідом, - вона підбігла до дверей і розчинила їх.
Визирнувши, дівчинка ойкнула від здивування, і що довше вона роздивлялася довкола, то більшими й круглішими робились її очі.
Дивуватися й справді було з чого. Хатина приземлилась у напрочуд гарному місці. Навкруги буяв зелений сад, на струнких деревах рясніли великі соковиті плоди. Око тішили пишні квітники, а над ними та між віттям дерев пурхали й співали яскраві різнобарвні пташки. Трохи віддалік серед зелені виблискував стрімкий дзюркотливий потічок. Звикла [9] до сірого одноманіття прерій, Дороті вже й забула, що на світі існує така краса.
Маленький дідок із довгим носом сидить біля каміна й розказує про свої пригоди. Його слухачі сміються просто йому в очі:
— Ох і Мюнхаузен! Оце барон!
Але він навіть не дивиться на них.
Він собі спокійно веде далі: як він літав на Місяць, як він жив серед триногих людей, як його проковтнула велетенська рибина, як у нього відірвалася голова.
Одного разу якийсь проїжджий слухав-слухав те все і раптом не стерпів:
— Усе це вигадки! Нічого того не було, що ти розказуєш! Дідок насупився і поважно відповів:
— Ті графи, барони, князі й султани, яких я мав честь називати своїми друзями, завжди казали, що я найправдивіша людина на землі.
Усі зареготалися ще дужче.
— Мюнхаузен — правдива людина! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
А Мюнхаузен, і оком не моргнувши, правив далі: про те, як на голові в оленя виросло розкішне дерево.
— Дерево?.. На голові в оленя?!
— Так. Вишня. 1 на вишні ягоди. Такі соковиті, солодкі...
Усі ці оповідання надруковані тут, в оцій книжці. Прочитайте їх і скажете самі, чи була коли в світі людина, правдивіша за барона Мюнхаузена.
А втім, зі мною траплялись дива ще й не такі. Іду якось я лісом і ласую солодкими соковитими вишнями, які купив по дорозі.
І враз просто переді мною — олень! Стрункий, гарний, з величезними гіллястими рогами!
А в мене, як на злість, жодної кулі!
Олень стоїть і спокійнісінько на мене дивиться, неначе знає, що в мене рушниця не заряджена.
На щастя, у мене лишилося ще кілька ягід, і я зарядив рушницю замість кулі кісточкою з вишні. Так, так, не смійтеся, звичайною кісточкою з вишні.
Гримнув постріл, але олень тільки труснув головою. Кісточка влучила йому в лоб і не вчинила ніякої шкоди. За одну мить він зник у лісовій гущавині.
Я дуже шкодував, що випустив із своїх рук такого чудового звіра.
Через рік я знову полював у тому ж лісі. Звичайно, на той час я зовсім забув історію з вишневою кісточкою.
Як же я здивувався, коли з лісової гущини просто на мене вискочив розкішний олень, у якого між рогами росла висока гілляста вишня! Ах, повірте, це було дуже гарно: стрункий олень, і на голові у нього струнке дерево! Я відразу ж подумав, що дерево це виросло з тієї маленької кісточки, яка торік послужила мені за кулю. Цього разу мені не бракувало набоїв. Я прицілився, вистрелив — і олень мертвий упав на землю. Отож я з одного пострілу відразу дістав і печеню, і компот з вишень, бо дерево було вкрите великими, спілими вишнями.
Мушу признатись, що смачніших вишень я не куштував за все своє життя.
У кімнатчині на горищі Ненсі заходилась підмітати й мити щіткою підлогу, особливу увагу звертаючи на закутки. Власне, інколи натужна праця була радше виходом для почуттів, ніж щирим прагненням: попри покірливий страх перед господинею, Ненсі була далеко не свята.
- Якби - я - могла - докопатися - до закуточків - її - душі, - бурмотіла вона під ніс, супроводжуючи кожне слово енергійним поштовхом держака з ганчіркою на кінці, - я б уже все звідти повичищала. Це ж треба додуматися - запхати бідну дитину в цю комірчину. Влітку тут дихнути не можна від спеки, а взимку не опалюється, і це в будинку, де безліч порожніх кімнат. Ото ж оті непотрібні діти. Тьху, - Ненсі з такою силою викрутила ганчірку, що пальці заболіли. - Як на мене, то [10] це не дитина, а хтось інший тут зайвий на цьому світі.
Деякий час вона працювала мовчки. А коли впоралась, ще раз із огидою окинула оком голу кімнат-чину.
У належний час прийшла телеграма, у якій повідомлялося, що Поліанна приїде в Белдінґсвіл наступного дня, двадцять п'ятого червня, о четвертій годині. Прочитавши телеграму, міс Полі насупилася й піднялася сходами на горище і похмуро обдивилася кімнату.
Тут стояло дбайливо застелене ліжечко, два стільці зі спинками, вмивальниця, комод без дзеркала і невеличкий столик. Ні штор на мансардних вікнах, ні картин на голих стінах. Сонце цілий день розжарювало крівлю, і в кімнатці через це було, як у грубці. Захисних сіток від комах на вікнах не було, тому вони не відчинялися. І все ж одна муха уперто бриніла та билась об скло, намагаючись вирватися геть.
Міс Полі вбила муху і викинула у вікно (піднявши для цього раму на дюйм), поправила стілець, знову насупилася, вийшла з кімнати і спустилася в кухню.
- Ненсі, - почала вона з порога, - я щойно знайшла муху в кімнаті міс Поліанни. Певне, хтось відчиняв вікно. Я замовила сітки від комах, але тим часом хочу, щоб вікна лишалися зачинені. Моя небога приїздить завтра о четвертій. Обов'язково [15] зустрінь її на станції. Тімоті відвезе тебе екіпажем. У телеграмі написано: «Світле волосся, бавовняна сукенка в червону клітинку і брилик». Це все, що мені відомо, але тобі цього має вистачити.
Джерело: А.Ліндгрен. Міо, мій Міо. Расмус-волоцюга. брати лев'яче Серце. К.: Веселка, 1990
Я хочу розповісти вам про свого брата. Про Юнатана Лев'яче Серце, бо це і є мій брат. Розповідь моя буде схожа на казку, навіть трохи страшна, як історії з чортами й примарами, а проте все це правда. Хоч, крім нас із Юнатаном, ніхто цього не знає.
Юнатана звали не з самого початку Лев'ячим Серцем. Прізвище його було Лев, так само, як мамине й моє. Отже, він звався Юнатан Лев. Мене звуть Карл Лев, а маму - Сігрід Лев. Нашого тата звали Аксель Лев, але він залишив нас, коли мені було ще тільки два роки: подався на кораблі в море, і відтоді ми нічого про нього не чули.
Та послухайте, як вийшло, що мого брата Юнатана назвали Юнатаном Лев'яче Серце. І які дива сталися потім.
Юнатан знав, що я скоро помру. Мабуть, про це знали всі, крім мене. І в школі знали, бо я весь час хворів, кашляв, пропускав уроки, а останні півроку зовсім не ходив туди. Тітки, яким мама шила сукні, теж знали, я й довідався про це з розмови однієї тітки з мамою, ненароком підслухавши її. Вони думали, що я сплю, а я просто лежав із заплющеними очима, я й далі не розплющував їх, не хотів показувати, що почув страшну новину - що мені доведеться скоро померти.
Звичайно, я дуже засмутився й перелякався, але навіщо мамі було знати, як мені гірко. Я завів про це розмову з Юнатаном, коли він прийшов додому.
- Ти знаєш, що я скоро помру? - сказав я і заплакав.
Юнатан трохи подумав. Мабуть, йому тяжко було відповідати мені, та врешті він сказав: [268]
- Так, знаю.
Я заплакав ще дужче.
- Як страшно,- сказав я,- як страшно, що хтось має померти, ще не проживши й десяти років.
- Знаєш, Хрущику, я не думаю, що це страшно,- мовив Юнатан.- Я думаю, що для тебе це просто чудово.
- Чудово? - обурився я.- Чудово лежати в землі мертвому?
- Ет,- мовив Юнатан,- у землі лежатиме самий твій кістяк. А ти полинеш у зовсім інше місце.
- Куди? - спитав я, бо ніяк не міг повірити йому.
- У Нангіялу,- відповів він.
У Нангіялу! Він сказав це так, наче всі знали про ту Нангіялу. А я ще ніколи не чув, щоб про неї хтось згадував.
- А де ж та Нангіяла? - спитав я.
Юнатан признався, що й сам добре не знає, де вона. Десь, мовляв, по той бік зірок. І він почав так захоплено розповідати про неї, що кожному закортіло б негайно потрапити туди.
- У Нангіялі тепер доба казок і табірного життя,- сказав він.- Тобі там сподобається.
Немає коментарів:
Дописати коментар